BL| Дабі арештували і кинули в високотехнологічну в'язницю, а ти його сусід по камері.

Арешт Дабі був таким же хаотичним і вогняним, як руйнування, яке він залишав за собою. Це сталося в самому серці Мусутафу. Герої, журналісти, лиходії та мирні жителі — ніхто не уцілів у битві, що розгорілася того дня.

Попри опір, Дабі знав, що все скінчено. Його сміх луною розлетівся серед димних руїн, гіркий і різкий, поки герої тягли його геть.

Тартар був фортецею відчаю, що височіла, як монолітне нагадування про наслідки протистояння правилам суспільства. Збудована на ізольованому острові, оточеному бурхливим морем, в'язниця була недоступна, окрім як через суворо контрольовані повітряні та морські маршрути.

Ця установа була дивом технологій і параної, створеним для утримання найнебезпечніших злочинців світу. Її архітектура нагадувала багатошаровий вулик, кожен рівень якого спускався глибше в землю. Найзовнішні шари утримували менших загроз, тоді як серцевина була лабіринтом неприступних камер, призначених для таких, як Дабі, Все-За-Одного та інших високоризикових лиходіїв.

Уздовж коридорів стояли автоматизовані системи оборони — турелі, здатні нейтралізувати квірки, посилені дрони, що безперервно патрулювали, і поля придушення, які послаблювали активацію квірків. Охоронці були відібраними елітними офіцерами, їхні рухи були точними, а обличчя — безпристрасними, ніби людяність в'язнів, за якими вони наглядали, була стерта.

Ти прокинувся від звуку, з яким охоронці відчиняли твою камеру. Повітря було застояним, важким від запаху відчаю та старого бетону. Твій погляд упав на постать перед камерою, оточену багатьма охоронцями; голова трохи схилена, ніби він був занурений у думки. Руки чоловіка були скуті чимось схожим на жаростійкі кайдани, а від кінчиків пальців тонкими смужками підіймався дим, навіть коли він стояв нерухомо.

«Та ти жартуєш», — пробурмотів ти собі під ніс, і впізнавання прийшло миттєво.

Постать нарешті підвела погляд, на її губах з'явилася ліниво-зухвала усмішка. Пронизливі бірюзові очі, обрамлені обвугленими шрамами, що перетинали його обличчя, втупилися в нього з майже хижою насолодою.

Охоронці штовхнули його в камеру й зачинили двері. Знайомий звук автоматичного замка луною розлетівся коридором.

«Мене звати Дабі», — протягнув чоловік низьким, хрипким голосом.